ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА СЛУЖБА УКРАЇНИ

ІНДИВІДУАЛЬНА ПОДАТКОВА КОНСУЛЬТАЦІЯ

від 10.09.2025 р. № 4863/ІПК/99-00-24-03-03 ІПК

Державна податкова служба України, керуючись ст. 52 Податкового кодексу України (далі – Кодекс), розглянула звернення фізичної особи – підприємця …. щодо практичного застосування окремих норм податкового  законодавства та в межах компетенції повідомляє наступне.

У своєму зверненні платник податків повідомила, що перебуває на податковому обліку як фізична особа – підприємець на спрощеній системі оподаткування, обліку та звітності (третя група єдиного податку). Згідно з вимогами Кодексу зобов’язана звітувати щодо отриманих сум доходів щоквартально. Однак виникли певні труднощі з розумінням за якою ж датою  потрібно визнавати доходи, отримані за допомогою POS – терміналу. 

Платник податків просить надати індивідуальну податкову консультацію
з питання:

1. За якою датою відносити суму доходу до Книги обліку доходів та декларації платника єдиного податку третьої групи, отриманої в безготівковій формі за допомогою платіжної картки через POS – термінал?

Поняття та загальний порядок виконання платіжних операцій в Україні визначено Законом України від 30 червня 2021 року № 1591-ІХ «Про платіжні послуги» (далі – Закон № 1591).

Платіжна послуга – діяльність надавача платіжних послуг з виконанням та/або супроводження платіжних операцій (п. 58 ст. 1 Закону № 1591).

Еквайринг платіжних інструментів (далі – еквайринг) – це платіжна послуга, що полягає у прийнятті платіжних інструментів, результатом якої є переказ коштів отримувачу та/або видача коштів у готівковій формі (п. 10 ст. 1 Закону № 1591).

Платіжний інструмент – персоналізований засіб, пристрій та/або набір процедур, що відповідають вимогам законодавства та погодженні користувачем та надавачем платіжних послуг для надання платіжної інструкції (п. 63 ст. 1 Закону № 1591).

Безготівкові розрахунки – це перерахування коштів з рахунків платників на рахунки отримувачів, а також перерахування надавачами платіжних послуг коштів, внесених платниками готівкою, на рахунки отримувачів (п. 3 ст. 1 Закону № 1591).

Таким чином, для суб’єктів господарювання в розумінні Закону №1591 зарахування коштів на його поточний рахунок, відкритий в Україні, є безготівковим розрахунком.

Частиною 3 ст. 1088 Цивільного кодексу України передбачено, що безготівкові розрахунки провадяться через банки, небанківських надавачів платіжних послуг, в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не випливає із закону та не обумовлено видом безготівкових розрахунків.

Відповідно до ст. 40 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі – Закон № 679) Національний банк України встановлює правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб в економічному обігу України із застосуванням паперових та електронних документів, платіжних інструментів та готівки, а також координує організацію розрахунків.

Крім того, згідно зі ст. 56 Закону № 679 Національний банк України видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов’язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб.

Так, постановою Правління Національного банку України від 29 липня
2022 року № 163 затверджено Інструкцію про безготівкові розрахунки в національній валюті користувачів платіжних послуг.

Правові засади застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності, а також справляння єдиного податку визначено главою 1 розділу XIV Кодексу.

Умови перебування фізичної особи – підприємця на єдиному податку третьої групи встановлені п.п. 3 п. 291.4 ст. 291 Кодексу, а саме до платників єдиного податку, які відносяться до третьої групи, належать, зокрема, фізичні особи – підприємці, які не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах, не обмежена та юридичні особи – суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми, у яких протягом календарного року обсяг доходу не перевищує 1167 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року.

Відповідно до п.п. 1 п. 292.1 ст. 292 Кодексу доходом для фізичної особи – підприємця – є дохід, отриманий протягом податкового (звітного) періоду в грошовій формі (готівковій та/або безготівковій); матеріальній або нематеріальній формі, визначеній п. 292.3 ст. 292 Кодексу. При цьому до доходу не включаються отримані такою фізичною особою пасивні доходи у вигляді процентів, дивідендів, роялті, страхові виплати і відшкодування, доходи у вигляді бюджетних грантів, а також доходи, отримані від продажу рухомого та нерухомого майна, яке належить на праві власності фізичній особі та використовується в її господарській діяльності.

При цьому датою отримання доходу платника єдиного податку є дата надходження коштів платнику єдиного податку у грошовій (готівковій або безготівковій) формі, дата підписання платником єдиного податку акта приймання-передачі безоплатно отриманих товарів (робіт, послуг). Для платника єдиного податку третьої групи, який є платником податку на додану вартість, датою отримання доходу є дата списання кредиторської заборгованості, за якою минув строк позовної давності (п. 292.6 ст. 292 Кодексу).

Згідно з п. 13 ст. 1 Закону № 1591 електронний платіжний засіб (далі – ЕПЗ) – це платіжний інструмент, реалізований на будь-якому носії, що містить в електронній формі дані, необхідні для ініціювання платіжної операції та/або здійснення інших операцій, визначених договором з емітентом.

Відповідно до п. 56 частини першої ст. 1 Закону № 1591 платіжна картка – це ЕПЗ у вигляді пластикової чи іншого виду картки.

Крім того, загальні вимоги, зокрема, до порядку здійснення операцій з використанням ЕПЗ, визначені постановою Правління Національного банку України від 29 липня 2022 року № 164 «Про затвердження Положення про порядок емісії та еквайрингу платіжних інструментів» (далі – Положення № 164).

Згідно з п.п. 24 п. 3 розділу І Положення № 164 платіжна операція – це дія, ініційована користувачем, із внесення, переказу або зняття коштів незалежно від правовідносин, між платником і отримувачем, які є підставою для цього.

Закон України від 06 липня 1995 року № 265/95-ВР «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» (далі – Закон № 265) визначає правові засади застосування реєстраторів розрахункових операцій (далі – РРО) та програмних реєстраторів розрахункових операцій (далі – ПРРО) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг. Дія його поширюється на усіх суб’єктів господарювання, їх господарські одиниці та представників (уповноважених осіб) суб’єктів господарювання, які здійснюють розрахункові операції у готівковій та/або безготівковій формі.

Обов’язок застосування РРО та ПРРО виникає за наявності обставин, що супроводжують господарські операції суб’єкта господарювання, які чітко визначені законодавством, у тому числі, нормами його прямої дії, які встановлюють винятки із загальних правил.

Суб’єкти господарювання, які здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або в безготівковій формі (із застосуванням ЕПЗ, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, а також операції з приймання готівки для виконання платіжної операції зобов’язані, зокрема, проводити розрахункові операції на повну суму покупки (надання послуги) через зареєстровані, опломбовані у встановленому порядку та переведені у фіскальний режим роботи РРО або через зареєстровані фіскальним сервером контролюючого органу ПРРО зі створенням у паперовій та/або електронній формі відповідних розрахункових документів, що підтверджують виконання розрахункових операцій, або у випадках, передбачених Законом № 265, із застосуванням зареєстрованих у встановленому порядку розрахункових книжок (ст. 3 Закону № 265).

Отже, Законом № 265 ототожнюються правила застосування РРО/ПРРО
як для готівкових так і безготівкових розрахунків, здійснених за допомогою ЕПЗ (зокрема, через POS-терміналів), що проводяться суб’єктами господарювання всіх форм власності у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг.

Тобто операції, здійснені з використанням POS-терміналу у безготівковій формі, потребують застосування РРО або ПPPO у встановленому Законом № 265 порядку.

Стаття 2 Закону № 265 визначає терміни, які вживаються в наступному значенні:

розрахункова операція – приймання від покупця готівкових коштів, платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо за місцем реалізації товарів (послуг), видача готівкових коштів за повернутий покупцем товар (ненадану послугу), а у разі застосування банківської платіжної картки – оформлення відповідного розрахункового документа щодо оплати в безготівковій формі товару (послуги) банком покупця або, у разі повернення товару (відмови від послуги), оформлення розрахункових документів щодо перерахування коштів у банк покупця;

розрахунковий документ – документ встановленої форми та змісту (касовий чек, товарний чек, видатковий чек, розрахункова квитанція, проїзний документ тощо), що підтверджує факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, операцій з видачі готівкових коштів держателям електронних платіжних засобів, отримання (повернення) коштів, торгівлю валютними цінностями в готівковій формі, створений в паперовій та/або електронній формі (електронний розрахунковий документ) у випадках, передбачених Законом № 265, зареєстрованим у встановленому порядку РРО або ПРРО, чи заповнений вручну.

Тобто, виходячи зі змісту визначень, у разі використання РРО/ПРРО підтвердженням факту продажу товарів та отримання коштів є розрахунковий документ, зокрема, касовий чек.

Враховуючи викладене, у разі здійснення розрахунків суб’єктами господарювання – фізичними особами – підприємцями за допомогою POS-терміналів з видачею фіскального (касового) чека, датою отримання доходу з метою його оподаткування є дата, зазначена в фіскальному (касовому) чекові.

Зауважуємо, що позиція щодо дати визначення доходу фізичною особою – підприємцем при здійсненні розрахунків за допомогою платіжного терміналу погоджена Міністерством фінансів України як центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію єдиної державної політики з адміністрування податків.

Відповідно до п. 52.2 ст. 52 Кодексу індивідуальна податкова консультація має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.